Сьогодні Україна відзначає День вишиванки

Українська вишивка – один із найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. Відомо, що ще із сивої давнини вишита сорочка була символом здоров’я і краси, оберегом щасливої долі й родової пам’яті. За традицією її передавали з покоління в покоління як родинну реліквію.

   В узорах майстрині розповідали про свої думки і почуття, сподівання і страждання. Люди відображали у вишивках те, що бачили довкола і свято вірили, що перенесене з любов'ю і заклинанням на сорочку довго оберігатиме їх від хвороб.

Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу, захищає від ворогів, а тому з нею пов’язані повір’я і приповідки.  Так, сорочку для немовляти повинна була вишити мати або бабуся. Сорочки для жінок пряли тільки з конопель або з льону. Вважалося, що ці рослини захищають майбутню матір і її ще не народжене дитя. Вірили, що починати шити сорочку можна лише у чоловічий день, краще у четвер, бо, як почнеш у середу, вона негарна буде. Також не  можна вузол на вишиванці лишати, щоб сорочка довго носилася. Під час тонкої роботи майстрині співали пісень і молилися.

У цьому мистецтві яскраво і повно розкрилася душа народу, його споконвічне прагнення до прекрасного, широко розвинулося почуття ритму, композиційної міри у побудові орнаментів, гармонії колірних поєднань.

Для вишивання не потрібно було мати складні пристосування та особливі умови праці. Голка, нитки, полотно і велике бажання прикрасити своє життя неперевершеним витвором рук.

Характерною особливістю народної вишивки є різноманітність технік та їх поєднання (до 10-15 штук одночасно). Назви багатьох із них походять від засобів виконання («вирізування», «виколювання»), від назви місцевості («полтавська лиштва»), або від зовнішнього виду шва, схожості його з певними речами («курячий брід», «зірочка», «гречечка»).

Вишивка на одязі мала заклинальну символіку, була своєрідним оберегом. Узор набував магічної сили і розміщувався у строго визначених місцях – навколо шиї, на грудях, на подолі. Основна увага приділялася оздобленню рукавів на знак шанування роботящих рук людини, підкреслення їхньої сили і вправності. Цю частину сорочки вишивали узором з ажурних і лічильних технік.

Виріз горловини оздоблювався зубчиками, під якими містився вузенький узор; поділ – мережкою «прутиком»,  що підкреслювало стрункість фігури.

Сорочки на будень оздоблювали скромно, просто, святкові – значно складніше. Особлива увага приділялася весільним і дівочим сорочкам.

Унікальність Полтавської вишивки

Оздоблення одягу, зокрема вишивання сорочок, це багатюща куль­тура, що в кожній місцевості мала самобутні форми. Вишивкою займалися повсюди. Кожен район, навіть кожне село відзначалося місцевою своєрідністю. Не є винятком і наш край. Так, особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного, рослинно-геометричного та геометричного орнаментів, використання мотивів, характерних для даної місцевості. Це – «гілка», «барвінок», «морока», «курячий брід», «дерево»,  «хмелик», «зозулька».  Особливо улюблені – «гілки» та «ламане дерево».

 На Полтавщині найпоширенішими були уставкові сорочки з пухликами, що розміщували  у верхній частині рукава. Пухлики – один із прикладів поєднання естетичної і практичної функції шва. Уставкові сорочки з пишно зібраною горловиною обшивалися тоненькою смужкою полотна, так само як і рукава. Такий спосіб створював враження об’ємності, наповненості повітрям.

Основна увага в сорочках Полтавщини приділялася оздобленню рукавів, які мали тридільну композицію в розміщенні вишивки. Рукав виконували у вигляді вертикальних рядів «ламаного дерева», або ж суцільного заповнення «сіткою», утвореної ромбами, розетками, хрещатими мотивами.  Різноманітність мотивів досягалася за рахунок використання різноманітних технік, якими оздоблювали сорочки: вирізування, виколювання, довбанка, а також ажурні мережки.

Серед сорочок з уставками полтавський тип із пухликами виявився найдосконалішим, тому й поширився по всій території України.

Використання домотканого полотна, що має крупне переплетіння ниток, застосування рахункової техніки, геометричні орнаментальні форми зумовили загальний характер полтавської вишивки. Найбільшого поширення набула вишивка білим по білому («біллю»). Вона створює малюнок високого рельєфу зі світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла, узор по-різному то відбиває, то поглинає його, створюючи багату гру тіней. У народі «білль» асоціювалася з красою морозних узорів. Для більшої контрастності до білого додавали підфарбовані у попелясті тони нитки.

Класичною технікою Полтавщини є лиштва, або лічильна гладь, пов’язана з точним рахунком ниток полотна. Існує велика кількість узорів, вишитих лиштвою. Залежно від зображувального мотиву ці узори мають відповідні назви: лиштва «клинцева», «яблучкова», «ключова», «хмельова», «човникова». Поєднання цих технік збагачує виражальні засоби орнаментальних композицій, надає їм схожості з мініатюрою.

Вишивки Полтавщини потрібно довго й уважно розгладати зблизька. Тільки тоді розкриваються багатство й краса узорів, ювелірність їхнього виконання.

Вишиванка у Гадяцькому музеї

У Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї знаходиться чимала колекція вишиванок, зібраних працівниками закладу, і подарованих небайдужими жителями району. Усі вони посіли відповідні місця в експозиції та у фондах музею. Переважна більшість сорочок – святкові та буденні. Є також ті, що вдягали йдучи до шлюбу.

Усі вишиванки зроблені з домотканого полотна, оздоблені переважно рослинним й геометричним орнаментами у техніках «хрестик» і «гладь». Колекція зібраних сорочок розповідає про народне мистецтво,  інтерес до якого особливо зростає останнім часом.

Перлиною експозиції музею є оригінальна сорочка - «Жидівка», - одна із візитівок Гадяччини.  Такі вишиванки створювали лише в деяких селах району майстрині, які ретельно зберігали давні узори й техніки, у результаті чого виникли неповторні вироби. Ці сорочки оздоблювали синіми нитками, що в народі називали «жидівськими». Їх продавали на базарах Гадяча євреї, які, використовуючи свої торгові зв’язки, імпортували такі нитки, а також барвники з Індії. Колір «індіго» був малодоступний у зв’язку з відсутністю технології виготовлення його в Європі, а отже й в Україні, що зумовило високу ціну на нього.

Про вишиту сорочку можна говорити багато. Зараз ми одягаємо її на свята й у повсякденному житті. Вишиванка – це не просто одяг, а оберіг нації. Вона - символ сім’ї, культурних цінностей та надбання українського народу протягом століть. Ми повинні пам’ятати, що народна вишивка – це наша гордість, мистецтво, яке постійно розвивається,  величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстринь.

Варто зберігати своє коріння і свої ремесла. Тому вишиваймо, носімо сорочки, адже це красиво, це наше рідне мистецтво, наші традиції.

Ірина Чемерис, завідувачка природничим відділом Гадяцького історико-краєзнавчого музею.